ПРОЕКТИ

ФОТОГАЛЕРЕЯ

ІНФОГРАФІКА

23.04.2012
Звірів на Черкащині стає більше

архів

АУДІО

28.04.2012
Звернення до населення щодо попередження надзвичайних ситуацій, пов'язаних з лісовими пожежами

архів

ВІДЕО

Лiси Кам'янщини - у надiйних руках

архів

Стаття директора Канівського лісгоспу Миколи Рижкова: "На канівських крутосхилах"

17.07.2008

Цей рік для працівників Канівського лісгоспу, що на Черкащині, особливий, вони відзначають золотий ювілей. У 1958 році для виконання лісомеліоративних робіт у зоні Канівського та Кременчуцького водосховищ була створена Канівська ГЛМС, водночас у держлісфонд передано 4179 га непридатних та малопродуктивних земель, з яких лише 526 га становили лісові масиви, решта - безлісі яри і провалля, що нещадно краяли землю.

У давнину територія Канівських ярів була вкрита лісами, переважно дубово-грабовими. Традиційні людські промисли - рибальство і мисливство - згодом відходили на другий план. Людина усвідомлювала - стабільний достаток може дати лише засіяна нива, тому величезні масиви деревостанів почали вирубувати для розширення площ орних земель, виробництва смоли, дьогтю, поташу, деревного вугілля, згодом селітри, целюлози і навіть спирту. Все це вироблялося з кращих порід - дуба, ясена, клена, сосни. їх вирубування було справжнім лихом для канівських дібров: не брався до уваги досить складний рельєф місцевості, специфічний для канівських гір механічний склад грунтів, які досить легко вражалися ерозійними процесами. В першій половині XIX ст. у зв'язку з бурхливим розвитком цукроваріння знищення лісів на Канівщині набуло масового характеру, внаслідок чого в кілька разів зменшилась лісистість (з 42 % в XVIII ст. до 15 % на початок XX ст.).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. кожна злива, кожен весняний потік, що непомітно розпочинався серед кущів, впадаючи в яр, перетворювався у страшну біду для людей. "Моторошно стає, коли в таких обставинах згадати ті катастрофічні зливи, які іноді траплялись навесні або влітку над ярами Канівського району", - писав на початку XX ст. академік Різниченко в своїй праці "По ярах і кручах Канівських дислокацій" Понад 2,1 млн м3 яружних виносів потрапило в Дніпро та його притоки, по долинах річок заносилися цінні родючі грунти, погіршувався водний режим і судноплавство. Так, у серпні 1931 р. після безперервних злив виноси з ярів Канівщини змілили Дніпро і на кілька днів загальмували рух водного транспорту. А в 1934 р. внаслідок злив Дніпро настільки обмілів, що пароплави з Києва, дойшовши до неіснуючого нині села Селище, висаджували пасажирів на берег, і ті понад 300 метрів ішли пішки, а потім знову сідали на пароплав, який доходив сюди з Дніпропетровська. На той час вже гіганських розмірів досягли яри Гниловод,

Ненаситний, Заводищенський, Бражник, Венарський, Уровик, Хмільнянський та багато інших.

На початок XX ст. виноси з Хмільнянського яру перетворилися на справжню біду для мешканців сіл Межирича, Хмільни, Хутора Хмільни, Конончі, Пекарів. Підтоплювалися та замулювалися селянські угіддя; неодноразово перегороджувалася р. Рось, внаслідок чого її гирло відступило від с. Пекарі на кілька кілометрів униз по Дніпру. Першими на боротьбу з ерозією на Канівщині піднялися самі жителі району на чолі з земствами. Канівською селищною владою наприкінці XIX ст. було виділено значні кошти на боротьбу з наслідками літніх злив (так званих "туч"), які призводили до сильних ерозійних процесів.

Однак брак коштів і відсутність спеціалістів бажаних результатів не дали. Тому в 1898 р. було створено спеціальні "піщано-яружні партії", які займалися залісненням піщаних масивів, обвалуванням території. А в 1912 р. у вершині Ве-нарського яру на околиці Канева було збудовано монолітний залізобетонний водоскид, який успішно діє й понині.

У 20-х - 30-х роках XX ст. було здійснено перші серйозні спроби боротьби з ерозією грунтів. На той час територія Канівщини мала жалюгідний вигляд; ерозійні процеси прогресували, оскільки боротьба велася не з причинами лиха, а з його наслідками. Роботи із заліснення ярів дещо пожвавішали після прийняття 20 жовтня 1948 року урядової постанови "Про план захисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР".

До кінця 50-х років минулого століття яри закріплювалися лісосмугами, але вони не могли зупинити катастрофічної ерозії грунтів та замулювання рік і водойм. У зв'язку з будівництвом каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі та з метою захисту й регулювання водного режиму була виокремлена захисна зона вздовж Дніпра загальною площею понад 2 млн га. У 1958 р. була створена Канівська гідролісо-меліоративна станція (ГЛМС).

У 1959-60 рр. ГЛМС було передано ще 2030 га сильно-еродованих земель, а в 1965 р. площа підприємства зросла на 1238 га. На базі станції було створено чотири виробничі ділянки. Контора підприємства до 1967 р. була розміщена в Степанцях.

З 1962 р. до складу ГЛМС також увійшли Стеблівська і Гарбузинська лісомеліоративні дільниці, які в 1967 р. було передано Корсунь-Шевченківському лісгоспзагу, а Стеблівська і Медведівська лісомеліоративні дільниці - Чигиринському лісгоспзагу.

Першим директором станції став Петро Кондрашин. На його плечі лігтягарорганізаційного періоду. Формувався новий підхід до виконання комплексу робіт на кожній водозбірній площі. Його опрацьовували вчені Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації ім. Г. Висоцького, проектанти інститутів "Союздніпролісгосп" і "Укрземпроект" та інженерно-технічні працівники станції.

Трохи більше, ніж за ЗО років, змивання і розмивання вдалося скоротити до мінімуму, від подальшого руйнування врятовано 14 тис. га цінних сільськогосподарських земель.

З моменту заснування Канівської ГЛМС на території Канівського і Корсунь-Шевченківського районів збудовано 433900 погонних метрів водовідвідних і водозатримуючих валів - 94 складних залізо-бетонних водоскидів різних конструкцій, зупинено дію ярів на площі 18800 га, комплексними лісомеліоративними заходами закріплено 1990 ярів і близько 3500 вершин ярів, виположено п'ять ярів, рекультивовано 28,6 га орних земель, створено 11020 м нагорних валів.

Отже, процеси вітрової і водної ерозії на території Канівського району були повністю зупинені. Самовіддана праця робітників та інженерно-технічних працівників станції, лісівників не залишалася непоміченою. У 1971 р. колектив станції було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Лісистість району в цілому збільшилась у 2,5 рази і досягла 31,2 %. У книзі відгуків, що зберігається у держліс-госпі, серед інших записів є й такі слова: "Кожен, хто бачив канівські землі раніше, з їх глибокими шрамами ярів, і бачить їх зараз, неодмінно буде захоплюватись самовідданою працею справжніх лікарів землі: лісомеліораторів, лісівників. Нині перед ними постав ландшафт канівських земель, як картина мрій будь-якого лісівника-меліоратора".

Своїм досвідом ведення гідромеліоративних робіт спеціалісти ГЛМС щедро діляться з колегами із Росії, Польщі, Німеччини, Болгарії, США, багатьох арабських країн, інших регіонів нашої держави.

Справжньою навчальною базою стало підприємство для викладачів і студентів лісогосподарського факультету Національного аграрного університету, слухачів Українського центру підготовки і перепідготовки кадрів лісового господарства, лісових коледжів і технікумів.

Однією з основних складових комплексу меліоративних робіт на крутосхилах Канівщини було і залишається створення лісових насаджень. Уже досягли 40-45-річного віку ті насадження, які були створені в перші роки після організації станції. Живою пам'яткою минулому поколінню лісівників Канівщини стали засаджені урочища Москалівка, Поруб, Морозів Яр та багато інших, що розташовані по всій території району. Насадження сосни звичайної та кримської, дуба червоного та черешчатого, липи дрібнолистої, акації білої, ясена звичайного й інших порід представлені різними схемами змішування в рядах і міжряддях. Створені на врізних і наорних терасах, із застосуванням різних способів підготовки грунту, вони є не тільки надійними протиерозійними захисниками земель, а й окрасою нашої Канівщини.

У цей ювілейний рік хотілося б добрим словом згадати тих, хто вклав частинку душі і серця в створення гідролісо-меліоративного комплексу Канівщини.

Зі словами глибокої шани і подяки згадують у господарстві Костянтина Пелиха - директора ГЛМС із 1967 по 1971 рік, який виступив на боротьбу з ерозією грунту в районі. За багаторічну плідну роботу в 1971 р. Костянтина Кириловича було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Справу К. Пелиха на посаді директора ГЛМС з 1971 по 1987 роки гідно продовжив Степан Іващенко. Його життєвий шлях був типовим для багатьох людей нашої професії. З часу створення станції працював начальником Конончан-ської виробничої дільниці, потім лісничим Кумейківського і Софіївського лісництв Канівського лісгоспзагу.

Степан Семенович був не тільки дбайливим господарем і вимогливим керівником, а й умілим наставником і вихователем.

Зеленіють сьогодні на просторах Шевченківського краю ліси Валерія Куровського, головного лісничого гідромеліоративної станції. Тільки в Каневі на лісогосподарській ниві він працював понад 25 років, а з часу закінчення лісотехнічного інституту - загалом майже 40 років. Валерій Филимонович одним із перших підтримав ідею створення Канівської гідролісомеліоративної станції. Під його керівництвом було чимало зроблено для благоустрою Канева, який він полюбив усім серцем.

З великою повагою в колективі лісгоспу згадують Євгена Панченка. Займаючи інженерно-технічні посади на підприємстві, за майже 40 років роботи він виховав кілька десятків інженерно-технічних працівників, які гідно продовжують його справу. Для примноження лісових багатств Канівщини чимало потрудився старший інженер лісових культур Володимир Засядько. Під його керівництвом було створено понад 1500 га захисних лісонасаджень на ярах у районі сіл Григорівки, Бучака, Студенця, Луковиці. За успіхи в роботі на лісогосподарській ниві Володимир Петрович був нагороджений орденом "Знак Пошани".

У переддень ювілею хотілося б згадати також шановного Овсія Герасименка, який разом з іншими не один десяток років гідно примножував славу нашого колективу.

Пам'ятаємо Івана Грекова - інженера охорони і захисту лісу, громадського працівника, з ініціативи якого в середній школі № 1 м. Канева було створено шкільне лісництво.

Помітний слід на землі і в гідролісомеліоративній справі залишили лісокультурниці-ланкові Варвара Козин, Ніна Козаренко, Марія Високос, Параска Дердкж, Мотря Пус-товойт, Ганна Литвин, Катерина Маринченко, Лідія Ткач, Віра Календюк, Ніна Петренко; лісники Гнат Скорина, Іван Кирилець, Григорій Перевертайло, Микола Чубар, Василь Шумський, ЗінаїдаСупрун, Омелян Куча, Микола Куцокінь, Мусій Копилець, Петро Ярмош, Микита Шкарбута, Аврам Півень, Павло Усенко, Дмитро Бондарець.

Славу тракториста-віртуоза здобув у колективі Володимир Олефірен-ко. Саме він першим почав нарізати тераси на крутосхилах поблизу села Глинчі. Маючи талант раціоналізатора, Володимир Олексійович нарізав 1500 км терас на крутосхилах.

... Пройшли роки, з'явилося нове покоління лісівників, які гідно продовжують славні трудові традиції своїх попередників.

Нині Канівський лісгосп - багатогалузеве лісогосподарське підприємство, що, незважаючи на складні соціально-економічні умови, виконує свої основні функції: створення нових лісів та захист канівських земель від процесів ерозії. Колектив лісгоспу щорічно висаджує ліси на площі 140— 150 га, вирощує понад 1,5 млн молодих сіянців деревних порід, проводить рубки догляду на сотнях гектарів, створює нові гідротехнічні споруди, багато уваги приділяє веденню мисливського господарства.

Від діяльності лісгоспу добре поповнюється і державна скарбниця. Так, тільки за 2007 р. до зведеного бюджету перераховано 1067 тис. грн коштів, до Пенсійного фонду- 1045,2 тис. грн, Фонду соціального страхування та інших обов'язкових фондів - 148,6 тис. грн, на виплату заробітної плати спрямовано 2877,5 тис. грн. Звичайно, це вдається завдяки повсякденній копіткій праці всього колективу, що нині налічує близько 200 осіб.

Лісничий - головний господар у лісі, організатор і керівник усіх лісогосподарських робіт. Він займається вирощуванням лісів і захисних лісонасаджень, рубками догляду за дере-востанами та рубками головного користування, будівництвом і ремонтом лісових доріг, житла та господарських приміщень, переробкою деревини і побічними промислами, охороною борів і дібров від пожеж, захистом від шкідників та хвороб. А на Канівщині - це ще й будівництво гідротехнічних споруд у ярах та їх експлуатація. Нинішні лісничі Володимир Васильченко, Сергій Боровик, Юрій Пустовойт, Юрій Матлах та Віктор Головань користуються заслуженим авторитетом серед своїх колег і дійсно є висококласними спеціалістами, які примножують здобутки старшого покоління лісівників.

За роки існування підприємства створено цілу низку династій лісівників, що свідчить про глибоку любов до обраної професії. У минулому це династії Іващенків, Романенків, Савенків; нині - династія Боровиків та Литвинів.

Особливо хочеться відзначити працю молоді. Це третє покоління лісівників за історію існування лісгоспу. Вони зарекомендували себе як висококваліфіковані спеціалісти. Серед них- Сергій Боровик, Юрій Пустовойт, Сергій Пустовойт, Валерій Жила, Віктор Головань та ін. Заслуженим авторитетом у колективах лісництв користуються Микола Петренко, Григорій Здір, Степан Курка, Сергій Жеребило, Василь Калюжка, Роман Геращенко, Іван Коваленко, Василь Кириляка, Роман Бутко, Олександр Дяченко, Юрій Півень, Ігор Омелян, Сергій Бондар, Петро Шустров, Евдокія Костенко, Валентина Якушкіна, Віталій Шевченко та багато інших.

Добрими наставниками молодого покоління лісівників є головні спеціалісти лісгоспу Валерій Карпушенко, Світлана Стоколос, Тамара Дьомкіна, Василь Майоров, Олег Майченко, які не один десяток років плідно працюють на інженерних посадах.

Зважаючи на складні економічні умови,непросто вирішуються проблеми, пов'язані з доглядом за гідротехнічними спорудами. Для підтримання всього цього комплексу в належному стані щорічно потрібно 250-300 тис. грн капіталовкладень, реально ж отримуємо і вкладаємо у справу втричі менше. Саме тому спостерігаються нові спалахи ерозійних процесів. За підрахунками спеціалістів, на території району є понад 70 діючих ярів, термінової реконструкції потребують п'ять водоскидів.

Спеціалісти лісгоспу постійно працюють у цьому напрямі і сподіваються, що владні структури нашої держави звернуть увагу на таке важливе питання як боротьба з ерозією. Адже вкрай необхідно зберегти те, що за десятки років важкої і натхненної праці зробили лісівники. Зволікання з реконструкцією протиерозійних споруд сьогодні призведе до значного збільшення капіталовкладень на протиерозійні роботи в майбутньому. Всі, від депутата до пересічного громадянина, мають зрозуміти, що боротьба з ерозією грунтів потрібна насамперед не гідромеліораторам, а самій землі-матері й нам з вами.